Агентство Au-Pair. Молодіжні програми за кордоном | Листи наших Au-pair

Au-Pair в Європі

Стажування

Мовні курси

Німецька у Києві


Молодіжні програми за кордоном		Ліцензія ГТА України АА 840943		Представник асоціації IAPA

Питання та відповіді

Листи наших Au-pair

Семінари

Німецька у Києві

Загальне

тел: (044) 501 1267

Листи наших Au-pair

Наталля Грищенко
Віка Мироненко
Оксана Кривко
Листи Ані Суботовської
- Перший лист
- Другий лист
- Третій лист
- Четвертий лист

Наталля Грищенко

Привіт,
Мене звуть Наталля Грищенко. Я закінчила Києвський Іняз за фахом викладач німецької мови та влаштувалася вчителем в коледж. Яким же було моє здивування, коли одного разу один з моїх учнів прийшов до мене з рекламною брошурою та поцікавився, чи чула я щось про програму Au-Pair. Хоча це слово було мені знайомо, нічого розумного я так і не змогла відповісти, хоча самій стало цікаво. Так я й потрапила в агентство Au-Pair. Чесно кажучи, більш за все мене в цій програмі зацікавила можливість здійснити подорож по Європі, тим більше, що закордоном я була лише в Болгарії, та й те в глибокому дитинстві. І, потрібно сказати, що я досягла всього, чого бажала – зараз на моїй полиці стоять альбоми з фотографіями з Амстердаму, Парижу, Відня, Берліну…
І, признатися, мені дуже допомогла інформація, яку я отримала на семінарах. Наприклад, мало хто знає, як вибивають собі білет в автоматі, чи що по Wochenendeticket можливо доїхати до Берлину не за 175 євро (стільки коштує звичайний білет на поїзд), а всього за 20 євро, і то не на одного, а на п‘ятеро людей. Мені стали в нагоді також семінари по кухні – власно кажучи, навчилася я готувати лише в Німеччині. Так що, дякую вам, друзі! Успіхів вам! Наталля.

Віка Мироненко

Hallo, Leute!
Мене звуть Віка. Я з Камінець-Подільського, а зараз мешкаю та навчаюся в Кельні. Два роки тому я поїхала по програмі Au-Pair в Німеччину і ось вже рік я являюся студенткою Кельнського Університету, вивчаю германістику. Коли я навчалася в Україні, я мріяла вступити в один з Європейських вузів. Але грошей для оплати моєї освіти закордоном у моїх батьків не було, тому довелося всього домагатися самій. В інституті я побачила оголошення про програму Au-Pair і вирішила ризикнути. І моя мрія здійснилася! За рік в Німеччині я вивчила німецьку мову так, як не змогла б її вивчити й за п‘ять років дома, вдало склала єдиний вступний іспит (Deutsch) і ось зараз можна мене поздоровити. Я багато чим зобов‘язана агентству Au-Pair за дійсно цінну інформацію, яку вони мені надали. Вони допомогли мені розібратися у багатьох питаннях, наприклад, які документи необхідні для вступу, яку мовну школу мені краще відвідувати, куди звертатися, в який термін… Повинна сказати, що вони дійсно професійно підходять до цих питань.

Viele Gruesse.
Віка Мироненко

Оксана Кривко

Привіт!!!
Я – Оксана, і зараз відмічаю початок другого місяця мого перебування в Німеччині. Люди! Я розмовляю на німецькій мові, я просто встаю зранку і ловлю себе на думці, що ця сама думка у МЕНЕ виключно на німецькій, причому так грамотно й красиво оформлена, що якщо у мне вистачить (точніше не вистачить) розуму не вступити до університету, я на батьківщині вже точно не пропаду. Але чесно кажучи, своє життя я вже пов‘язала з медициною шляхом Київського медичного університету, відмучившись там 2 роки, але це варто було зробити для прирівнювання моєї 10-річної середньої і 2-річної вищої освіти з німецькою 12-річною середньою освітою, і отримати можливість (яка чомусь здавалася не дуже реальною) вступити до одного з престижних вузів Європи. До речі, дійсно велике Danke щасливому випадку та Агентству Au-Pair, з яким мене цій випадок звів! По-перше, за їх супер курси німецької мови – я, яка ніколи німецької мови не бачила, всього за 4 місяці заговорила, та ще й так, що навіть не віджахнула приймаючу мене сім‘ю під час першої розмови по телефону. І, по-друге, тільки тут я зрозуміла наскільки життєво необхідними були семінари: як відчинити двері в метро, як «спілкуватися» з Waschmaschine, на якому сайті дивитися ціни на Jugendherberge в Берліні, ….. – і важко уявити, який був би у мене "культурний шок", якщо б я не знала хоча б половину відповідей на подібні запитання, але завдяки Агентству Au-Pair, відповіді я знала :)

Ganz lieben Gruess
Оксана Кривко.

Листи Ані Суботовської

Перший Лист

На німецькій мові мені довелося розмовляти відразу ж після приїзду – вже біля дверей автобуса на мене чекав батько моєї нової сім‘ї – Міхаель. Він виявився дуже веселим та говірким товстуном: коли веде машину, він може на повороті двома руками розпочати показувати розмір своєї фірми чи діставати з заднього сидіння пачку чипсів, тому я вирішила бути подалі від гріха і скоріше пристебнула ремені безпеки. Додому ми відразу не поїхали, спочатку Міхаель вирішив показати мені Франкфурт. Ми більше години їздили по місту та розмовляли. Я навіть не очікувала, що так швидко зможу перейти на німецьку, адже тільки декілька днів потому я складала випускні іспити в Університеті, і одна з тем була як раз про Центральний європейський банк у Франкфурті. І ось я бачу цей банк своїми очима. Ось здорово!

Хоча я досить втомилася після поїздки, але залишати місто мені зовсім не хотілося. Чесно кажучи, страшно було зустрічатися з дітьми, не знала чи сподобаюся я їм, чи знайдемо ми спільну мову. Але коли ми приїхали додому, то виявилося що всі страхи були даремні – як тільки я переступила поріг, діти відразу ж радісно підбігли до мене і стали розглядати подарунки. Дітей у мене було двоє: Ремі – хлопець семи років та його сестра Вірджіні, яка була на два роки старше.

Ремі виявився дуже схожим на мого молодшого брата Віталіка. Ті ж самі недоліки, але в гіпертрофованій формі: невгамовний, зовсім не полюбляє читати і увесь вільний час проводить біля телевізору. Ремі постійно намагається засунути ноги за голову і, що цікаво, йому це вдається. Взагалі чудово користується ногами – як мавпа. Робить ними абсолютно все, починаючи з ввімкнення телевізору та закінчуючи хватальними функціями. І при цьому він дуже добрий і веселий хлопчик. Іншими словами, Ремі мені сподобався, та і я йому відразу ж лягла на душу – вже на третій день він заявив, що я – його найкраща Au Pair. Адже до мене в сім‘ї вже встигли побувати Au Pair з шести країн!

Вірджіні виявилася набагато спокійнішою – коли Ремі спровокував бійку через наклейки з героями страшно популярного в Німеччині мультику Pokemon, Вірджіні не стала втягуватися в конфронтацію, а просто хлопнула Ремі по голові і конфлікт був вичерпаний – Ремі пішов поплакати. Мені навіть здалося, що Ремі – це точна копія Міхаеля в дитинстві, а Вірджіні – Фредегонди. Як Ви вже здогадалися, Фредегонда – це «моя друга мама». Вона бельгійка і вже 15 років мешкає в Німеччині. Вільно володіє чотирма мовами – німецькою, англійською, французькою та фламандською. Та ще так розмовляє, що мені з моєю лінгвістичною освітою буває досить соромно.

Спочатку я думала, що це тільки для мене ім‘я Фредегонди звучить підозріло, але коли я розповіла своїм німецьким знайомим про її ім‘я, то вони довго реготали, а коли прийшли до тями, запитали, чи то це тільки ім‘я таке, чи Фредегонда і виглядає як Фредегонда? Мені довелося викручуватися, і я відповіла, що вона виглядає «Фредегондиш». В німецькій мові таке закінчення означає «схожий на когось».

З Фредегондою я встигла подружитися вже під час одного з перших сніданків – ми розмовляли про те, наскільки відмінні наші підходи до харчування. Я розповіла все, що змогла про смак та корисність овочів, кефіру, йогуртів та зелені. Адже харчуються німці не дуже корисною їжею – суцільні булочки з маслом, ковбаси, напівфабрикати. Доходить до смішного – щоденно наша сім‘я купує булочок на 6 євро (виходить біля 15 штук) з яких 5-7 просто викидається. Вчора я знайшла цілу коробку кам‘яних булочок – можливо вони збираються використати їх в будівництві?

В домі як раз ремонт, будується нове крило з гаражем, бюро для Міхаеля і навіть з зимовим садом. За словами Міхаеля, перебудова скоро закінчиться, але в новій частині дому двері ще не поставили, а в старій частині нікому й на думку не спадає зачиняти вхідні двері під приводом того, що інакше кішка Ліза не зможе війти. Так що коли я на третьому поверсі пишу листа, а в домі більше нікого нема, мені з незвички при кожному шереху хочеться спуститися вниз та перевірити, що саме зараз виносять – музичний центр чи телевізор.

Як це не дивно, більш ніхто в сім‘ї через це не хвилюється, схоже, тут вже давно забули про квартирні крадіжки. Проблеми, які хвилюють німців, за нашими вимірами навіть проблемками назвати неможна – наприклад, розширяти чи не розширяти франкфуртський аеропорт, чи як краще організувати роботу дитячих садів. Єдине, що ріднить наші газети з німецькими – це реклама. Тут її теж багато, але зроблена вона частіш за все з гумором. Наприклад, сьогодні побачила рекламу щотижневого журналу – спочатку фотографія Місяця та зірок, а потім фотографія Місяця, зірок та Землі. Підпис: «За сім днів багато що може трапитися». Тому писати спробую частіше, тим паче що новин у мене кожного дня все більше і більше.

Другий лист

Сьогодні по дорозі на курси на мене ледь не наїхала древня бабуся на величезному Мерседесі. Вона відразу ж зупинилася і розпочала мене розпитувати, чи нічого вона мені не віддавила. Хвилин десять впевнювалася, що зі мною все гаразд і навіть підвезла мене потім до школи.

Для мене це було дуже незвичайно: ну чи можна собі уявити українську бабусю за кермом Мерседесу? Хоча, в цілому, різниць між нашими країнами не так вже й багато. Якщо абстрагуватися від того, що всі розмовляють на німецькій мові, можна уявити, що знаходишся вдома. Ну хіба що тут трішечки чистіше і люди на землі сидять. Хоча у нас теж, коли вип‘ють, можуть і посидіти і навіть полежати на травці. Спочатку мене дуже дивувало, як всі сміло сідають на землю. Потім зрозуміла – вся справа в тому, що у них тут одягу в кожного просто неймовірна кількість. Коштує вона стільки ж як і у нас, але отримують вони біля 3000 євро на місяць кожний. У нас, наприклад, весь будинок завалений одягом, а будинок у нас не маленький. Єдине, що моя Gastmutter Фредегонда робить по дому – це прасує одяг. Готують їжу тут чоловіки значно частіше ніж у нас. В Україні чоловік, який готує їжу – виняток, тут – правило. Хоча готувати тут значно легше. Є напівфабрикати практично усіх продуктів. Варка супу полягає в засипанні вмісту пакетику в каструлю та помішуванні на протязі 5 хвилин. Дуже полегшує життя посудомийні машини, які у нас майже не зустрічаються. Тут вони стоять в кожному домі й звичайний німець не здатний уявити собі життя без них (точно так же, як звичайний українець не здатний уявити собі життя з ними). Увесь брудний посуд, каструлі, кухонні ганчірки звалюються туди протягом дня, а увечері чи вранці машина вмикається на одну годину, і в результаті все ідеально чисте, ідеально сухе, приємно пахне та блищить. Ручним миттям такого результату досягти неможливо.

В їжі теж присутні деякі відмінності. Навіть страшно подумати, скільки свиней з‘їдається в Німеччині щороку. Порції м‘яса просто величезні. Пива випивається тут також величезна кількість. Купують його не пляшками, а ящиками. Якщо у нас, зайшовши до магазину та сказавши два пива, ти отримаєш дві пляшки, то в місцевому німецькому супермаркеті – два ящика. Коли я їхала сюди, то думала, що буду сумувати за чорним хлібом. Принаймні, не один раз зустрічала такі спогади у письменників, які давно мешкали закордоном. Приїхавши сюди, я зовсім не можу зрозуміти, невже дійсно хтось сумує за нашим хлібом чи це просто така форма ностальгії? Свіжий хліб тут є цілодобово. Сорти самі різноманітні, хоча такого як у нас чорного дійсно нема. Проте є безліч видів житнього, з висівкою, з насінням, з сезамом, сірого, білого, з маком, з марципаном, з шоколадом тощо. Поняття вечірній хліб (мається на увазі хліб, зроблений вчора увечері) в Німеччині просто нема. Увесь нерозпроданий за день хліб (виготовлений не тільки вранці, але й вдень) увечері продають в два рази дешевше. Наступного дня весь хліб новий. Мабуть, це не дуже економно, хоча я думаю, що вони дуже точно угадують необхідну кількість хліба на день, адже інакше не витримаєш конкуренцію, а конкуренція тут сувора. Навіть в нашому містечку, де нема ні школи, ні супермаркету, а пошта й ощадна каса працюють по дві години в день, є дві спеціалізовані булочні та два магазинчика, які теж торгують хлібом. Добре, з темою їжі пора закінчувати, хоча вона мабуть є головною відмінністю нас від німців.

Але, можливо, головною відмінністю є рівень життя, коли середній німецькій сім‘ї на автомобіль потрібно копити стільки ж часу, скільки середній українській на телевізор.

А, можливо, головна відмінність полягає в проблемі «батьків та дітей»? Принаймні, мені загадку місцевого виховного процесу поки зрозуміти не вдалося. Цей процес в більшості сімей просто відсутній. Діти роблять те, що хочуть, а хочуть вони багато чого. Але навіть в тих сім‘ях, де батьки начебто дітей виховують, як наприклад в моїй сім‘ї, результат виявляється таким же самим. І це при тому, що більшість батьків цілком приємні люди. Як з таких невихованих дітей виростають такі виховані батьки - абсолютно не зрозуміло. Чи попередні покоління ростили по-іншому? Хоча освіченість дорослих теж досить цікава – Міхаель, наприклад, декілька разів мене сильно здивував, відповідаючи на питання дітей. Наприклад, Ремі запитав, чому кішки й собаки друг друга не люблять. Не знаю, щоб я відповіла на це запитання, а ось яку відповідь дав Міхаель: «Справа в тому, що вони просто не розуміють друг друга та по-різному проявляють свої почуття – якщо кішка, коли вона в гарному настрої скалить зуби, то собака це сприймає як погрозу, коли собака від задоволення прижимає вуха, для кішки це теж виглядає погрозливо. Але проте якщо кішка з собакою з дитинства ростуть разом, то конфліктів між ними нема – вони вивчають «іноземну мову» та розуміють один одного». Це пояснення мене дуже здивувало, я ніколи не замислювалася над такими речами. А іншого разу, коли ми говорили про майбутнє України, він сказав, що вона по території в 20 разів більша ніж Німеччина. No comments. З Росією він нас переплутати не міг – він добре знає, що таке Україна, та чим ми відрізняємося. Він навіть був в Росії. Цікаво, у скільки разів тоді Росія більша ніж Німеччина? Він що, ніколи карту не бачив? І також інші – людина може, наприклад, добре розбиратися в мистецтві, але зовсім нічого не знати про те, хто є президентом сусідньої Франції. Тобто є освіченість якась однобока.

Поки писала про дитячі питання, пригадала, що мене кожного разу дивує у взаємовідносинах батьків та дітей в моїй сім‘ї. Наприклад, Міхаель керує машиною та одночасно розмовляє по мобільному телефону. Вірджіні в цей час хоче щось у нього запитати. Каже: « Па-а-па». Він показує їй трубку, тобто «я зайнятий, почекай». Вона продовжує з інтервалом в декілька секунд голосно повторювати: « Па-а-а-па». Це може тривати декілька хвилин. Гам стоїть страшний. Іноді до концерту приєднується і Ремі. Міхаель же, наче нічого не сталося, продовжує однією рукою керувати, а іншою тримати мобілку, іноді повертається та дивиться на дітей (в такі моменти я звичайно намагаюся відразу пристебнути ремені безпеки) і після всього цього він кладе слухавку і каже: «Так, люба, що ти хотіла». Я б цю любу прибила. І це проходе не тільки з Міхаелєм. Як вони це витримують – не зрозуміло.

Так, варто було трішечки замислитися, і відмінностей між нами та німцями відразу знайшлося б досить багато. На наступних вихідних я планую з‘їздити до Парижу – моє агентство як раз збирає групу, так що вже в наступному листі спробую порівняти німців та французів. Цікаво, що вийде.

Третій лист

Так, не дарма я вирішила активно провести вихідні! Подорож до Парижу вийшла просто чудова. Зібралася відмінна компанія – були дівчата з Англії, Голландії, Аргентини, Польщі, Камеруну, але більш за все Au Pair було з колишніх радянських республік. Я відразу ж познайомилася з двома дівчатами з Латвії та з однією з Києва, і всю поїздку ми користувалися відмінною нагодою поговорити по-російські. Автобус був двоповерховий, і нам пощастило зайняти чотири перших місця на другому поверсі. Так класно їздити по Європі, мабуть, нікому не вдавалося! Здавалося, що ми просто летимо над дорогою. Коли проїжджали під світлофорами, навіть хотілося пригнутися, щоб не зачепити їх головою. По краям дороги лежали якісь різнокольорові кубики, шарики, стояли ярко пофарбовані стовпи та незрозумілі пірамідки. Водій пояснив нам, що всі ці фігури розставлені лише з однією метою: не дати водіям заснути! Виявляється, що на трасі між Франкфуртом та Парижем майже немає поворотів і вночі водіям скучно їхати, тому саме таким чином їх намагаються розвеселити. А нам і без всіляких іграшок спати не хотілося – не кожного дня до Парижу їздиш!

Місто нас не розчарувало – такої красоти я ніколи не бачила. Але про все по порядку. Зупинилися ми в двозірковому готелі на околиці міста, який виявився набагато кращим, ніж я очікувала – хороші ліжка, кабельне телебачення, душ, шведський стіл. Правда, провели ми там небагато часу. В суботу з ранку ми поїхали в Версаль. Коли ми вийшли в парк, то здалося, що ми випадково потрапили в кіно. Здавалося, що десь рядом за кущами на нас чекають Анжеліка і Король. Нам сказали, що ми вибрали найкращий час для візиту – на всіх клумбах цвіли чудові квіти, а трава була просто смарагдовою!

Потім був Нотр-Дам, де голуби лізли за їжею прямо к нам в кишені, культурний центр Помпіду, в якому труби опалення, гарячої та холодної води, ліфти і навіть каналізація були винесені на зовнішню сторону будинку. Звичайно ж ми прогулялися Єлисейськими полями та нафотографувалися з даху Тріумфальної арки. Коли вже почало сутеніти, ми доїхали до Ейфелевої вежі. Знизу вона здалася не дуже великою, проте коли ми піднялися наверх, то зрозуміли, чому весь світ знає про цю споруду. Париж з величезної висоти було видно як на долоні! Ми просто прилипли до огорожі та заворожено дивилися в усі сторони декілька годин. Нас неможна було заставити вернутися в ліфт. З вершини вежі я відзняла цілу плівку! Мабуть Париж був побудований фірмою Kodak для підняття рівня продажу фотоплівок! Похвастатися такою чисельністю визначних пам‘яток не може жодне місто.

Але і це було ще не все. Вже зовсім пізно ввечері ми дісталися Монпарнасу, де продавець квітів просто подарував мені маленьку троянду. І закінчився цей чудовий день біля Собору Всіх Святих. Всередину нас не впустили, тому що було вже дуже пізно, але й на сходинках нам було зовсім не погано – ще вдень ми запаслися досить дешевим французьким шампанським і ввечері вирішили віддати данину французькому виноробству. А коли дісталися готелю, то відразу ж лягли спати, тому що ми домовилися наступного ранку не чекати поки всі зберуться, а поїхати в новий район Парижу – Дефанс.

Перше, що нас здивувало наступного ранку, це французьке метро. В Німеччині ми вже звикли, що на вході на станцію немає ніяких контролерів та ніяких пропускних автоматів – кожен купує чи не купує собі білет лише прислуховуючись до голосу своєї совісті. В Паризі все було по-іншому: на кожній станції стояли такі величезні загородки і така кількість контролерів, що вони могли б, мабуть, відбити штурм Бастилії. Відразу стало зрозуміло, що французький уряд не дуже розраховує на совість своїх громадян.

Але коли ми доїхали до Дефансу, нам стало зрозуміло, що ми не дарма пожертвували ранковим сном. Здавалося, що з древнього східного палацу Собору Всіх Святих ми за одну ніч перенеслися у фантастичне майбутнє людства: тротуари що рухаються, надзвичайна архітектура, величезні хмарочоси, оглядові майданчики. Дійсно, в Дефансі було на що подивитися! Не дивно, що ми запізнилися на зустріч нашої групи перед входом до Лувру. Довелося залишитися без екскурсоводу, але, думаю, мало знайдеться в світі людей, яким знадобився би екскурсовод для того, щоб звернути увагу на Мону Лізу, Венеру Мілоську та статую богині перемоги Ніки.

Назад ми вирушили переповнені чудовими враженнями. Мало кому всього за два вихідних дня вдається побачити стільки нового та цікавого. А попереду у мене вже новий робочий тиждень – діти вперше підуть до школи, а я повинна вперше приступити до своїх головних обов‘язків – допомагати їм робити домашні завдання. Так що сумувати мені явно не доведеться.

Четвертий лист

Перший справжній робочий день у мене видався незвичайним. Добре, що батьки заздалегідь попередили, що діти вперше будуть лінуватися робити домашнє завдання.

Лінуватися – це не те слово. На домашнє завдання у нас пішло більше трьох годин. Ремі впевнено вирішив, що німецька літера «n» пишеться з трьома рисочками, а «m» - з чотирма. Я намагалася цілу годину його переконати, але ніякі пояснення, приклади з книжок та з його ж зошита зовсім не допомагали.

«Друкована літера m та рукописна – це зовсім різні речі, зараз ми почали писати не так, як раніше, моя мама сама не знає, як ці літери правильно пишуться…», - непробивна броня для будь-яких пояснень. Але нарешті я його переконала – ми зателефонували його шкільному другу і він нам розповів, як пишуться ці літери, потім батько друга пояснив Ремі, як пишуться m і n, а потім батько друга на всяк випадок пояснив це ще й мені, вирішивши, що в глухій Україні ніколи не бачили англійських літер. Після всього цього Ремі сів та написав все необхідне за 10 хвилин. Я подумала, що все гірше вже позаду, але виявилося, що поки я з Ремі займалася правописом, Вірджіні тихо малювала в зошиті і абсолютно нічого не зробила зі свого домашнього завдання. Задано їй було віднімання. Тут і вияснилося, що віднімати вона не вміє. І це в третьому класі! На моє питання, як їй вдалося дожити до таких років та так і не навчитися цій речі, була дана відповідь, що раніше в кінці кожних п‘яти прикладів були написані відповіді, і вона просто підбирала потрібну. Так що ще півтори години пішло на пояснення того, як потрібно віднімати. Закінчили уроки ми тільки к шостій годині вечора і як раз прийшли з роботи батьки. Мабуть вони були готові до найгіршого, тому що принесли мені кучу різних йогуртів та фруктів. Але все рівно в цей день мене вистачило лише на те, щоб добратися до ліжка та заснути. На щастя, період звикання дітей до школи не затягнувся – вже наступного тижня уроки ми стали робити набагато швидше і мій робочий день набув закінченого вигляду: встаю я разом з усіма о 7 годині ранку, Міхаель готує сніданок, і ми всі разом їмо та розмовляємо до пів восьмої. В цей час діти йдуть до шкільного автобусу, батьки їдуть на роботу. Після сніданку я прибираю зі стола та трішки прибираю в гостинній і на кухні. Вже з восьмої ранку я звичайно вільна і можу спокійно вчити німецьку, поїхати на велосипеді в ліс чи просто залишитися вдома та дивитися телевізор. А тут є на що подивитися! Крім того, що я просто вдосконалюю свою німецьку, мені досить часто вдається переглянути цікаві передачі. Наприклад, тут є досить цікава гра такого змісту: людині дають якесь завдання та тиждень на підготовку. Через тиждень вона в прямому ефірі виконує це завдання. Одному учаснику дали завдання навчитися кататися на роликах та виконувати на них декілька трюків. Він майже виконав завдання, але трішечки не вистачило. Бідолаха ледь не заснув в прямому ефірі – весь тиждень він тільки і робив, що вчив ці трюки. Іншому пощастило більше – він отримав завдання вивчити імена, прізвища, дати народження та вид спорту усіх медалістів минулої олімпіади – 119 чоловік. Потрібно зауважити, що за тиждень до іспиту з німецької мови я вивчила в 10 разів більше, але це між нами. Він впорався з завданням – жодної помилки. Потім коли запитали, що було найбільш складним – він сказав, що російські прізвища - каже, ну як можна вивчити: Кат-я Сє-рє-брян-ська?

Але повернемося до мого розкладу. Біля 12 днів шкільний автобус привозить одного чи обох дітей і я готую обід. Кушати діти полюбляють лише тільки обмежене коло продуктів. Як правило, це локшина, салямі, масло, молоко, булочки, жарені млинчики з картопляного пюре та розморожену піццу. Інші продукти вони майже не їдять. Рибу вся сім‘я не їсть – купують її лише для мене. Фруктів не їдять, м‘ясо раніше їли, а зараз чомусь перестали. Від творогу, йогуртів та інших молочних продуктів їх взагалі нудить. Як їм вдається так жити, не знаю. Проте мене кожного разу запитують, що мені купити. Звичайно прошу фрукти та овочі, так Міхаель завжди приносить томати, яблука і банани, на цьому для нього поняття «фрукти та овочі» закінчуються. Ну і на тому спасибі, крім мене це знову ж таки ніхто не їсть.

Вчора сказала Фредегонді, що раніше діти хоча б м‘ясо їли, а зараз перейшли тільки на локшину, але вона сказала, щоб я не турбувалася – вони й так їдять достатньо. Так, їдять вони навіть більш, ніж достатньо, питання полягає в тому, що вони їдять. Але більше на цю тему я розмовляти не буду, я й так харчуюся краще, ніж вдома, а локшина для дітей мене досить влаштовує – готувати 5 хвилин, а уроки після цього вони роблять набагато охоче. Після уроків ми звичайно йдемо гуляти. Можемо піти на спортмайданчик грати в футбол чи волейбол, а іноді їздимо на велосипедах в місто чи робимо вилазки в найближчий ліс. Все звичайно проходе досить весело та цікаво. Проблеми виникають тільки коли Вірджіні достає Ремі. Виглядає це кумедно - вона його обзиває чи товкає (використовуючи свою двохлітню перевагу в віці та трьохкратну перевагу в вазі), а він її попереджає: «Я зараз розізлюсь, ти мене злиш». Коли він дійсно розізлиться, виникає спроба бійки, швидке отримання по голові та відхід поплакати. Зупинити цей процес неможливо – дітей тягне друг к другу як магнітом.

Але проте після прогулянки діти становляться зовсім спокійними, ми вечеряємо, потім приходять батьки та чимось займаються з дітьми чи дозволяють їм дивитися телевізор.

Вечорами я часто залишаюся з сім‘єю у телевізора чи вчу німецьку в своїй кімнаті. Два рази на тиждень я їжджу на велосипеді в сусіднє містечко на шейпінг. Ну і зовсім ввечері читаю книги з місцевої бібліотеки. Починала з англійських, зараз поступово переходжу на німецькі. Так що час проходе не скучно. А на вихідних у нас тут зовсім весело, але про це вже в наступному листі.

Au-Pair в Європі | США | Стажування | ВУЗи | Мовні курси | Ціни | Контакт | Німецька у Києві

Copyright © 2003 Агентство Au-Pair Created by Pictograph